Большая коллекция рефератов

No Image
No Image

Счетчики

Реклама

No Image

Виникнення та еволюція соціальної роботи

Виникнення та еволюція соціальної роботи

13

Реферат на тему

Виникнення та еволюція соціальної роботи

ПЛАН

1. Проблеми періодизації історії соціальної роботи

2. Передісторія виникнення соціальної роботи як фахової діяльності

3. Соціальна діяльність Нового часу.

Використана література.

Система соціальної допомоги подолала в своєму роз-питку шлях від філантропічного підходу в підтримці со-ціально вразливих груп населення, що зародився в пра-давні часи, до перетворення її на професійну діяльність. Соціальна робота як фах зародилася в індустріально розвинутих суспільствах на початку XX ст. Професіона-лізація соціальної допомоги охоплює певні послідовні етапи. В процесі свого розвитку фахова діяльність соці-альних працівників збагачувалась новими моделями практики і методами роботи, перебувала під впливом різних наукових та ідеологічних концепцій, які вагомо позначалися на змісті соціальної роботи.

1. Проблеми періодизації історії соціальної роботи

Соціальна робота, як і будь-який вид діяльності, має власну історію і логіку розвитку. Проте спроби визначи-ти більш-менш точну дату її виникнення не були успіш-ними, оскільки науковці схиляються до різних точок відліку цієї історії. Це зумовлено тим, що до соціальної роботи часто відносять програми суспільної допомоги, традиції доброчинності й волонтерства.

За твердженням авторів енциклопедичного словника із соціальної роботи, становлення її відбувалося за такою логікою: «потреби індивіда та суспільства, суспільне усвідомлення їхньої значущості -- накопичення прак-тичного досвіду допомоги у реалізації індивідуальних і загальносоціальних потреб, його осмислення і формуван-ня теоретичної бази -- визнання необхідності професій-ної підготовки кадрів для здійснення цього специфічного виду діяльності». Відповідно до цього підходу чимало ав-торів розпочинають відлік історії соціальної роботи від Давніх Єгипту, Китаю, часів античності, часів Київської Русі тощо. У деяких українських та російських універси-тетах до програми підготовки соціальних працівників включено курси, у межах яких вивчають історію со-ціальної роботи від прадавніх традицій милосердя.

На Заході, де соціальна робота як фахова діяльність існує понад сторіччя, розмежовують благодійність як добровільну діяльність і соціальну роботу як система-тичну, організовану фахову допомогу. Ілюстрацією цьо-го підходу є міркування сучасного британського вчено-го Теодора Шаніна: «Часто доводиться чути думку, мов-ляв, соціальна робота -- це просто сучасний світський варіант релігійної благодійності, вкорінений у серед-ньовіччі. Насправді благодійність і соціальну роботу об'єднує лише загальна альтруїстична установка. За всіма основними параметрами -- цілями, методами і структурою, пов'язаною зі спеціальною підготовкою працівників-виконавців, -- вони суттєво відрізняють-ся, являючи собою якісний стрибок у нове і різне. Най-важливішим рушієм людей, котрі займалися благодій-ністю, було їхнє почуття морального обов'язку, праг-нення робити добро -- зазвичай вони походили від віри у безсмертя душі. Акцент робився на того, хто творив добро, а його внесок вимірювався розміром і тривалістю допомоги. Сучасний соціальний працівник вбачає своє завдання в тому, щоб людина, котрій він допомагає, могла обходитися без цієї допомоги і без соціального працівника, що стає тепер ключовим критерієм профе-сійного успіху. Процес, за допомогою якого намагають-ся досягнути цього, називають по-різному: реабіліта-ція, нормалізація, реадаптація. Але головна мета тут завжди полягає в поверненні «клієнтові» здатності дія-ти самостійно за наявних соціальних умов. Для цього майбутніх соціальних працівників вчать розуміти ін-дивідуальну психологію «клієнтів», характер зв'язків людини із родинним та більш широким оточенням, навчають засобам розвитку у підопічних активності та самостійності. Можна сказати, що наріжним каменем благодійності як виду соціальної активності є прагнен-ня та переконання тих, хто надає допомогу. У соціаль-ній роботі центральною фігурою є «клієнт», а метою -- звільнення його від потреб у соціальних працівниках».

Наявність двох підходів (соціальна робота як благо-дійництво і соціальна робота як фахова діяльність) до визначення початку відліку історії соціальної роботи певною мірою обумовлена базовим конфліктом цього фаху. Річ у тім, що в процесі становлення соціальної ро-боти конкурували різні погляди щодо її суті і призна-чення, внаслідок чого утворилися дві її моделі:

1) науково-виробнича модель, яка ґрунтується на емпіричних методах і поціновує аналіз, техніку вико-нання;

2) гуманістично-демократична модель, яка спира-ється на філософські принципи і поціновує свободу ви-бору, здатність до особистого розвитку і права людини.

Попри те що на основі гуманістично-демократичної моделі створено міжнародні етичні стандарти соціальної роботи, домінантною парадигмою (грец. paradeigma -- приклад, взірець) фаху стала саме наукова модель. То-му відлік історії соціальної роботи прийнято вести від часу її професіоналізації. Однак навіть такий відлік є проблематичним, оскільки в різних країнах соціальна робота професіоналізувалася в різний час. Крім того, відсутнє єдине розуміння самого поняття «професіона-лізація» . Одні вчені пов'язують її з виникненням спеці-альної підготовки соціальних працівників, інші -- з по-явою фахових асоціацій, розвитком наукових підходів у соціальній роботі та визначенням її фахових меж, з появою державної системи соціального забезпечення.

Американська дослідниця Філіс Дей пов'язує поча-ток «професіоналізації» соціальної роботи зі створенням у 1913 р. спеціального бюро із соціальної роботи у межах Міжуніверситетського бюро професій. Український фа-хівець Ганна Попович стверджує, що визнання соціаль-ної роботи як професії відбулося в США у 1915 р. Бри-танська асоціація соціальних працівників у 1995 р. від-значила сторіччя медичної соціальної роботи, оскільки в 1895 р. у королівському госпіталі було створено спеці-альні посади «елмонерів» (добровільних помічників).

Радикальніших поглядів дотримується Т. Шанін, стверджуючи, що «поняття соціальний працівник» увійшло в обіг наприкінці XIX -- на початку XX ст. Але як самостійний фах і академічна дисципліна «соціальна робота» утвердилася лише після Другої світової війни. Ідеї New Deal («Нової справи», політичного курсу, що заклав основи соціального забезпечення) у США в 30-ті роки, а в 40-ві на західноєвропейських теренах ідеї дер-жави загального добробуту (welfare state) стали визнан-ням права кожної людини на певний мінімум гідного іс-нування і перетворення держави на гаранта реалізації цього права. Однак невдовзі після цього з'ясувалося, що для їх втілення недостатньо належних законів і матері-альних ресурсів, необхідна ще й спеціальна система ін-дивідуальної допомоги людям, які з різних причин не вписуються у суспільство. Нормативні положення уря-ду, державні асигнування на соціальні потреби повинні були дійти до конкретного адресата, відповідати його потребам і запитам, а іноді й мали бути суттєво перегля-нуті, як того потребує практика. Реалізацію цієї функції взяли на себе соціальні працівники.

Загалом виникнення фаху «соціальна робота» важ-ко пов'язати з конкретною датою, раціональніше роз-глядати його як історичний процес, який у своєму роз-витку подолав такі етапи професіоналізації:

перетворення діяльності на основне заняття для певної групи людей;

організація спеціальних навчальних закладів для підготовки соціальних працівників;

формування професійної асоціації;

політична кампанія, спрямована на прийняття законодавчих актів щодо надання професійній асоціації офіційних повноважень;

розроблення і затвердження етичного кодексу професії.

У кожній країні процес професіоналізації мав свої особливості щодо змістового наповнення, темпів перебігу.

2. Передісторія виникнення соціальної роботи як фахової діяльності

Суспільство на кожному етапі свого розвитку брало на себе функції допомоги і підтримки, хоча спосіб їх ре-алізації суттєво відрізнявся у процесі соціогенезу. У первісному суспільстві, яке характеризувалося природ-ною цілісністю життєдіяльності людей, ці функції реа-лізовувались переважно через інститут сім'ї і систему родинних зв'язків. З розвитком суспільства ці соціаль-ні інститути постійно трансформувалися, передаючи частково або повністю обов'язки щодо підтримки своїх членів іншим соціальним інститутам. Особливо актив-но включалися у цей процес церква, релігійні, профе-сійні, територіальні громади, благодійні організації, а згодом і держава.

Виникненню соціальної роботи як фаху передувало суспільне визнання необхідності задоволення потреб пев-них груп людей у сторонній допомозі й підтримці. Перед-історія соціальної роботи охоплює такі послідовні етапи:

1) первіснообщинні і родові форми, церковно-монас-тирська допомога;

зародження державних і громадських підходів;

наукова філантропія, пов'язана із усвідомленим прагненням добровольців створити теоретичну і цінніс-ну базу своєї діяльності.

Антропологічні дослідження свідчать про функціо-нування певної суспільної допомоги у давньому світі. Наприклад, у Давньому Єгипті (2700--2200 pp. до н. є.) турбота суспільства була спрямована насамперед на збе-реження трудових ресурсів. Вона була прерогативою держави, зацікавленої в підтримці життєвого рівня лю-дей, зайнятих на суспільних роботах -- будівництві ка-налів, пірамід, гробниць і храмів. Ця допомога мала на меті запобігання голодним бунтам, які загрожували стабільності держави. Для цього у Давньому Єгипті ви-користовували методи централізованого планування виробництва, розподілу продуктів харчування серед різних регіонів, міграційну політику.

У Давньому Китаї (І ст. до н. є.) побутувала думка, що в надзвичайних ситуаціях слід вдаватися до таких заходів, як безплатний або за мінімальну плату розпо-діл зерна; використання незайнятих земельних ділянок для засіву безплатним зерном; переселення голодуючих у благополучні регіони країни.

В античних державах (Давня Греція, Давній Рим) допомога бідним мала прагматичний характер, оскіль-ки забезпечувала врегулювання політичних проблем, особливо у передвиборчий період, що сприяло виживан-ню суспільства, утвердженню в ньому духу солідарно-сті. За словами сучасного російського науковця Олексія Козлова, суспільна допомога була «відображенням по-треби суспільства у забезпеченні його трудовими ресур-сами, пом'якшенні наслідків соціальних заворушень, які приносять суспільству розруху, людські жертви і перешкоджають стабільному розвитку економіки, а та-кож потреби в об'єднанні суспільства навколо держави і уряду для її зміцнення і для захисту національних ін-тересів».

Становлення суспільної допомоги часто пов'язують з іудейськими і християнськими традиціями, які ґрунту-ються на переконанні, що світ тримається на добрих справах. В іудейському суспільстві діяла система під-тримки, заснована на альтруїзмі, любові до ближнього, ідеї взаємодопомоги («Всі євреї відповідальні один за одного»). Послідовники іудаїзму створювали спеціальні благодійні каси, джерелами поповнення яких були податки, пожертвування, спадщина, заповіти на благодій-ність, штрафи, орендна плата за користування майном общини. Зібрані кошти спрямовувалися на адресну під-тримку бідних, викуп полонених, створення спеціаль-них їдалень для бідних. Важливою частиною синаго-гального богослужіння був збір пожертвувань для бід-них. В іудейській культурі також був обов'язок кожної людини трудитися, щоб не бути ні для кого тягарем. А законодавчо встановлені податки у Давньому Єруса-лимі передбачали перерозподіл прибутків серед нуж-денних.

Ідеологія перших християнських общин (І ст. н. є.) віддавала перевагу духовності, а не вимогам закону і гро-мадянських традицій. Перші християни вкладали в по-няття «милосердя» зміст прощення і діяльної любові. Кожна община функціонувала і як орган піклування, який організовував відвідування убогих і хворих, допо-могу їм. Перші християни роздавали хліб нужденним, приймали вигнанців, не запитуючи, звідки вони, не ці-кавлячись їх національністю, соціальним станом та ін. Переслідувані римською владою, перші християнські об-щини збирали гроші на допомогу хворим і ув'язненим. Служіння людині вони трактували як служіння Богу.

З часом кількість прихильників християнства, в то-му числі серед імущих верств населення, зростала, по-ліпшувалося і ставлення до нього правителів Римської імперії, на територіях якої християнство розвивалося протягом перших чотирьох століть свого існування. Цей процес увінчався об'єднанням общин у єдину організа-цію -- церкву, якою управляли єпископи, котрі на своїх зібраннях вирішували не тільки внутріцерковні справи, а й опікувалися допомогою людям, які потерпали від різ-них негараздів. Наприклад, Вселенський собор 437 р. зо-бов'язав єпископів піклуватися про вдів і сиріт. У 1100 р. Римська (католицька) церква видала Декретуй -- звід канонічних законів з теорії і практики благодійництва, який справедливо вважають однією з перших теоретич-них настанов у галузі суспільної допомоги.

В Україні суспільна допомога і благодійність запо-чатковані в період Київської Русі, за іншими тверджен-нями -- у доязичницькі часи. Архаїчна форма допомоги у давніх слов'ян, що населяли українські терени, фор-мувалась як відчуття «належності до цілого» -- люд-ської спільноти, природи, космосу. Організована на цих засадах допомога і взаємодопомога у давніх слов'ян реплізовувалася в культових, общинно-родових і госпо-дарських формах: люди зверталися до жерців, віщунів задля подолання конкретних життєвих проблем. З оформленням інституту релігійних свят виникають братчини (мирщини, зсипки), під час яких жителі одно-го або кількох поселень віддають певну частину продук-тів на суспільні потреби. Общинно-родова підтримка виявлялась у виділенні землі, приймацтві, призначенні «громадських» родичів, піклуванні про «вихованців», «годованців», вдів тощо. Господарські форми допомоги (толоки, складчини, супряга) надавались в екстремаль-них ситуаціях тим, хто постраждав від пожеж, повеней, втратив худобу тощо.

З прийняттям християнства на Русі архаїчну модель допомоги вразливим групам населення замінила конфе-сійна, закорінена в головній заповіді християнського віровчення -- любити Бога і любити ближнього, як са-мого себе. Провідними формами суспільної допомоги на той час були княже піклування, церковно-монастир-ська допомога, приходська допомога, милостиня. Як правило, допомога була справою окремих осіб, пройня-тих ідеями християнської моралі, і не вважалася обов'язком держави.

У середні віки суспільну допомогу здебільшого нада-вали церковні організації; на зміну монастирським фор-мам допомоги приходили парафіяльні, які передбачали надання матеріальної допомоги, позик нужденним чле-нам громади, а також їх виховання й перевиховання.

Наприкінці XVII -- на початку XVIII ст. у світовій суспільно-політичний думці сформувався ліберально-демократичний напрям, ідеологом якого був англій-ський філософ, психолог, педагог Джон Локк (1632-- 1704). За його переконанням, держава має захищати й оберігати власність, безпеку громадян, права, особисті інтереси, індивідуальні свободи людини.

3. Соціальна діяльність Нового часу.

Розпочата в XVII--XVIII ст. секуляризація (звіль-нення від релігійного впливу суспільного й особистого життя) спонукала до участі світської науки в осмислен-ні різноманітних аспектів суспільної допомоги. Цей процес сприяв усвідомленню обов'язків і ролі держав-них інститутів в організації соціальної допомоги, нау-ковому осмисленню понять «соціальна норм» і «патоло-гія», а також явищ, які вони позначають, стимулював розвиток громадської і приватної благочинності. З роз-витком держави і поширенням світських тенденцій ідеї допомоги розкриваються й пропагуються не тільки у працях діячів церкви, а й у державних указах, постано-вах, збірниках. В Україні цей процес розгортався під впливом розпочатої ще у другій половині XVII ст. пере-орієнтації науки на дослідження соціальної проблема-тики.

У XVIII ст. в Російській імперії було започатковано систему суспільної опіки, що означало перехід до дер-жавної системи піклування про бідних і немічних. З XIX ст. почали функціонувати богадільні при монас-тирях, а також установи приказів суспільної опіки, роз-раховані на людей із всіх суспільних станів, які не мали родичів для матеріальної підтримки і забезпечення (убогі, каліки, люди похилого віку, вдови, невиліковно хворі, душевнохворі). Одночасно вони діяли і як пені-тенціарні (виправні) заклади для певних груп засудже-них: скалічених волоцюг, нездатних іти етапом у Сибір; жінок з немовлятами; скалічених солдатів арештант-ських рот; виключених із духовного сану осіб. Крім цьо-го, в Україні, як і в інших європейських країнах, ви-никали «робітні будинки» («будинки працелюбства»), що надавали притулок та здійснювали примусове тру-дове виховання й перевиховання представників окре-мих груп населення.

Соціальна робота вкорінена не тільки в традиції ми-лосердя, а й у традиції боротьби із «соціальними патологіями». Історія свідчить, що різні культури перейма-лися виявленням соціальних аутсайдерів і боротьбою з проблемами в душах людей. Іудео-християнські вчення причини негараздів убачали у гріховності людини, тому виступали за покарання незгодних із моральними нор-мами.

В епоху Просвітництва стверджувалося, що бідність є породженням схильності до пияцтва, неуцтва або де-фіцитом моральної волі. Тому змінити життя людини може не тільки матеріальна допомога, а й переконання і дружній вплив. Визнання провідної ролі людських слабкостей є концептуальною основою, на якій і донині ґрунтується практика фахової соціальної роботи. Проте у просвітницькі часи ці ідеї не було втілено в життя, що було спричинено економічними умовами і релігійними переконаннями членів благодійних організацій.

Наприкінці XIX ст. теологічний й суспільно-благо-дійний підходи в наданні соціальної допомоги поступи-лися місцем правовому підходу. Ухвалені закони започаткували розвиток державної системи соціального за-безпечення, формування державно-муніципального навчання тощо. Одночасно розвивалися профспілки й каси взаємодопомоги, на які спиралася система соці-ального страхування. Набували поширення соціально-радикальні ідеї марксизму та фемінізму, основою яких було переконання у несправедливості розподілу су-спільних ресурсів та балансу влади між представника-ми різних соціальних груп у суспільстві, зокрема най-маних працівників і власників, жінок і чоловіків. На цей час, за переконанням більшості дослідників, припа-дає професіоналізація соціальної роботи, утвердження ідеї створення державної системи соціального забезпе-чення як інструмента реалізації соціальної політики, орієнтованої на визнання загальних прав людини.

Використана література.

1. Малько А. Соціальна робота і соціальна педагогіка // Соціальна політика і соціальна робота. -- 2000. -- № 3,4.

2. Милосердие: Учеб. пособие / Под ред. М. П. Мчделова. -- М.: РОССПЭН, 1998.

3. Пейн М. Сучасна теорія соціальної роботи: Пер. з англ. -- К., 2000.

4. Попович Г. Соціальна робота і міждисциплінарне співробітниц-тво // Соціальна політика і соціальна робота. -- 2001. -- № 1.


No Image
No Image No Image No Image


Опросы

Оцените наш сайт?

Кто на сайте?

Сейчас на сайте находятся:
345 гостей
No Image
Все права защищены © 2010
No Image